Морально-духовний аспект козацької педагогіки

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетіння цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Центральним у козацькій педагогіці є формування козаць­кої духовності.

Українська козацька духовність — це історично сформова­на система духовних багатств рідного народу, яка відображає най­вищі цінності його національної душі, характеру, світогляду та ідеології.

Основні компоненти козацької духовності:

Козацька філософія. У козаків була філософія свободи і незалежності, любові до матері-природи, рідної землі, волі люди­ни як головного дару життя, її природного права.

Козацький світогляд. Це своєрідна система поглядів, пере­конань, ідеалів, ціннісних орієнтацій. Козацький світогляд ґрун­тувався на таких фундаментальних поняттях, як Бог, Україна, природа, людина, народ, воля, держава, віра, любов, ненависть, пе­ремога.

Козацькі переконання й ідеали - жити самобутнім національ­ним життям, розвивати духовність рідного народу, передавати її з покоління в покоління.

Козацький характер.  Його якості: сильна воля, багатство почут­тів, внутрішня енергія, порядність, кмітливість, дотепність, прак­тичність, стійкість і незламність, твердість, ніжність і ліризм, любов до друзів і товариства, пошана до громади, вірність обов'язку, співчуття знедоленим, милосердя, прагнення до волі, до боротьби за незалежну державність, гуманність, прагнення до високих ідеалів.

Козацька мораль, їй характерне шляхетне ставлення до людини, батьківська турбота про дітей, глибока пошана до літніх і похилих людей, любов до рідної землі, героїзм, нетерпиме став­лення до зла, допомога знедоленим, скромність, миротворча місія, людяність, діяльна доброта, милосердя, жертовність, честь і обо­в'язок, гідність і гордість.

Духовний розвиток особистості, згідно з козацькою педагогікою, проходить чотири ступеня.

ü Перший ступінь - сімейне виховання, що припускає передачу з покоління в покоління релігійних і національних традицій, смаків, поглядів, норм поведінки.

ü Другий ступінь - виховання й навчання в січових, братерських та інших типах козацьких шкіл, де відбувається формування козака-воїна на кращих прикладах прославлених запорожців, гетьманів і кошових отаманів.

ü Третій ступінь - продовження навчання й виховання як у вітчизняних колегіумах та академіях, так і в європейських університетах з метою ознайомлення зі світовою культурою.

ü   Четвертий ступінь - національно-патріотична підготовка в Запорізькій Січі.

Головна суть козацької педагогіки– формувати вільнолюбиву і незалежну особистість, козака-лицаря, мужнього громадянина, сутність якого розкриває козацьке гасло: "Душу – Богові! Життя – Батьківщині! Серце – людям! Честь – нікому!"

Душу – Богові!  Кодекс лицарської духовності козацтва.

Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах Вольностей Війська Запорозького понад 60 церков. Значення християнської віри для козаків було дуже важливим адже Бог оберігає незалежну Україну, надає їй духовних сил у боротьбі з ворогами.

Глибоко духовні звичаї запорожців мають релігійне підґрунтя, і це природно, оскільки козацька духовність, воля, майбутнє були невіддільні від ідеї Бога. Вирушаючи в похід, за звичаєм, треба було поклонитись січовій Покрові і св. Миколі. Та й у будні воїни віддавали шану своїй заступниці: перед обідом читали Святе письмо і молились св. Покрові, щоденну присутність у церкві на заутрені, літургії та вечері. Будь-яке порушення канонів православної церкви козаками рішуче відкидалось. У Січ приїжджали люди всіх національностей. Кожен, хто прибув, повинен був сповідати символ віри запорожців, що складався з п'яти пунктів:

1) православне віросповідання  «У Бога віруєш?».;

2) присяга на вірність православному государю;

3) спілкування українською мовою;

4) безшлюбність;

5) проходження курсу військового навчання протягом семи років.

Крім цих пунктів існували іспити на придатність до козацького служіння. Звичайно, ці іспити були штучно створеними козаками стресовими ситуаціями та найбільш зручними для прояву духовно-моральних якостей новачка.

Релігійне виховання козака починалося з колиски. На восьмий день після народження його хрестили й давали ім'я тільки за святцями. Як тільки в дитини з'являлись перші зуби, його верхи на коні везли в церкву на молебень святому Іоаннові воїну, щоб ріс хоробрим козаком, відданим православній Церкві. Кожному козаку з дитинства вселяли заповідь «Почитай отца твого и матерь твою, як повелел тебе Господь, Бог твой, чтобы продлились дни твои».

Особливо шанобливо ставилися козаки до людей, які «Письмо Свя­щенне читають і інших його навчають». Дорогий церковний облаштунок козаки дарували багатьом церквам, і самі були дуже вдячні фундаторам. Самі частину трофеїв, привезених з походів, віддавали церквам, монасти­рям, школам...

Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов’язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали. Найшановнішими  церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі «тілесний» хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви.
Життя – Батьківщині!  Кодекс лицарської звитяги козацтва.  Козак:

· готовий боротися до загину за волю, честь і славу України;

· нехтувати небезпекою, коли справа стосується життя рідних, друзів, побратимів, долі Матері-України;

· з презирством і ненавистю ставиться до ворогів, прагне визволити рідний край від чужих заброд-завойовників;

· уміє доводити наукову неспроможність ворожих ідей і теорій, спрямованих на послаблення Української держави, на приглушення національної свідомості і самосвідомості, та встановлення національної несправедливості і нерівноправності;

· здатний відстоювати в будь-яких обставинах життя рідну мову, культуру, мистецтво, духовні традиції, гідність і гордість свого та інших народів; виявляє героїзм, подвижництво в творчій праці і в бою в ім'я свободи і незалежності України;

· відстоює своє право бути господарем на рідній землі, володарем національних багатств, готовність нікому не давати на поталу своєї материзни і дідизни;

· здатний і готовий займатися постійно, в тому числі і в години можливого лихоліття, народотворчою і націотворчою діяльністю, будівництвом і зміцненням Української держави.

Культ землі був головним у традиційно-звичаєвій системі та навчально-виховному процесі українців, у тому числі й козаків. У запорожців існувала клятва святою землею. Вірячи, що земля чує прохання і бачить людські гріхи, козаки знаходили можливість поговорити з нею, щиро висповідаючись, опустившись на коліна. Тому видається закономірним, що культ землі зайняв почесне місце у виховній ланці запорожців, який би характер вона не мала – релігійний, патріотичний, естетичний, морально-трудовий, розумовий тощо і був консолідуючою силою. За народними переказами, земля мала і магічну силу, у скрутну й вирішальну хвилину відводить очі неприятеля.

Гармонійні відносини природи і людини становили основу буття українців, що позначалось і на виховному процесі. Спосіб життя українців був складений так, що дитина перебувала у центрі природи; трудові навички, естетичні смаки, моральні чесноти формувалися на лоні природи і з допомогою природи.

Простота, добродушність, безпосередність юнаків імпонувала гармонійному багатому світу природи, який сам підказував, як жити, що чинити у тій чи іншій ситуації.

Навколишнє середовище, умови життя вимагали від козаків різного віку витривалості, адже тільки мужні і фізично загартовані воїни могли захистити свої права і країну.

Серце – людям! Заповіді милосердя козацтва.  Козак:

· готовий допомагати найслабшим, найбеззахиснішим – дітям, створювати умови для їхньої радості, попереджувати їхні страждання, замінювати їм у разі необхідності батька і матір, брата і сестру;

· всебічно допомагає сиротам, вдовам, бабусям і дідусям, турботливо ставиться до безпомічних, постійна їм матеріально підтримує;

· надає допомогу хворим, інвалідам, потерпілим від злих людей, стихійних сил природи; здатний до співчуття, жалю до людей, які потрапили в біду;

· готовий допомагати будь-якій людині, щиро розділити з нею журбу, страждання, горе, зробити все для того, щоб їй стало легше.

Честь – нікому! Кодекс лицарської честі козацтва. Козак:

· любить батьків, вірний у коханні, дружбі, побратимстві, товаришуванні, ставленні до Батьківщини, рідного народу;

· готовий турбуватися про молодших, зокрема дітей, усіх літніх людей і людей похилого віку;

· підкреслено шанобливо ставиться до матері, дівчини, жінки, бабусі; виявляє непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі, національним і загальнолюдським цінностям;

· відстоює свободу і незалежність особистості, народу, держави, єдність і соборність українських земель;

· прагне роботи пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних закладів, просвітних установ, пам'яток історії та культури;

Повага до старшого – одне з славних звичаїв козаків. Звичай поваги і шани старшого за віком зобов’язує молодшого, перш за все, виявляти турботу, стриманість і готовність до надання допомоги і вимозі дотримуватись деякого етикету (при появі старого всі повинні були встати – козаки при формі докласти руку до головного убору, а без форми – зняти шапку і вклонитися).

У присутності старшого не дозволялося сидіти, курити, розмовляти (вступати в розмови без його дозволу) і тим більше – непристойно висловлюватися. Вважалося непристойним обганяти старого (старшого за віком), вимагалося випросити дозвіл пройти. При вході куди-небудь першим пропускали старшого.

Слова старшого були для молодшого обов’язковими. Молодший повинен проявляти терпіння і витримку, при будь-яких випадках не перечити. При загальних заходах та прийнятті рішень обов’язково запитувати думку старшого. При конфліктних ситуаціях, суперечках, розбратах, бійках слово старого було вирішальним і вимагалося негайне його виконання. Взагалі у козаків повага до старшого було внутрішньою потребою, у зверненні рідко можна було почути – «дід», «старий» та інше, а ласкаво вимовляється – «батько», «батьки». Повагу до старшого прищеплювали у сім’ї з ранніх років. Діти знали, хто з них відносно кого старше. Особливо шанувалася старша сестра, яку до сивого волосся молодші брати і сестри величали нянею, нянькою, так як вона заміняла їм зайняту домашньою роботою мати.

У козацькій педагогіці чільне місце посідає батько. Він – захисник сім’ї, роду, творець історії, державності, символ мужності, відваги, взірець для наслідування. Батько – перший учитель, який формує у своїх дітей лицарську честь і гідність, цілеспрямовано займається їх загартуванням, готує до подолання життєвих труднощів. Шанування батьків, хрещеного і хресної було не просто звичаєм, а внутрішньою потребою турботою про них сина і дочки. Обов’язок сина і дочки перед батьками вважався виконаним після того, коли будуть справлені поминки сорокового дня, після відходу їх в інший світ. Авторитет батька з матір’ю був не просто незаперечний, а настільки поважався , що без благословення батьків не починали ніяку роботу, не приймали рішення по найбільш важливих справах. Неповага до батька з матір’ю вважалися за великий гріх. У зверненні до батьками і взагалі до старших козаки дотримувалися стриманості, ввічливості і поваги. Зверталися до батька, матері тільки на «Ви» – «Ви, мамо», «Ви, тату». 

Батько - голова родини, захисник її духовно-матеріальних підвалин. У козацькому фольклорі батько символізує непохитний авторитет у відносинах з людьми, зразок мужності й відваги. Козаки так виховували дітей, щоб вони почували наступність в історії й «золоту нитку». Молодий козак, який вступив у зрілий період свого життя, завжди відчував поруч із собою батька як символ предків. Цю наступність поколінь розкриває М. Гоголь у своєму доробку «Тарас Бульба», коли Остап у передсмертну годину звертається до свого батька і з народної юрби чує бажану відповідь.

Козацька сім’я характеризується глибокими демократичними та духовними традиціями, рівноправністю чоловіка та жінки. Чоловік навіть у сімейному житті керувався лицарськими чеснотами. Материнське слово в сім’ї є не менш вагомим, ніж слово батька, вона виховувала дітей на козацькому фольклорі, вселяла в їхні душі любов до Батьківщини, віру в перемогу добра, надію на щасливе життя. Мати символізувала берегиню традицій свого народу.

·  

Моральне виховання як своєрідний кодекс честі козака як приклад для наслідування загалом відбився у фольклорі:

1. Над усе славилось козацьке братство, єдність помислів і дій (“Погибай, а товариша виручай”, “Або будем в Україні-Русі, або пропадем усі”);

2. В основі братства лежало волелюбство, індивідуальна воля (“Степ та воля-козацька доля”, “Козак без волі, що кінь на припоні”, “Коли козак у полі, то він на волі”, “Нуте, браття, або перемогу здобути, або дома не бути”);

3. Найтяжчим гріхом у козацькому братстві було запроданство, зрадницький вчинок (“Не страшні нам турки і татари, а страшні перевертні та яничари”);

4. Славилось у козацтві правдолюбство, вважалось, що козак – типовий правдошукач (“Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти води”, «По правді роби -доброго кінця сподівайся», «Хліб-сіль їж, а правду ріж»),;

5. Козакам було притаманне лицарство, шляхетність (“Козача потилиця панам-ляхам не хилиться”, “Щирий козак ззаду не нападе”);

6. У всіх школах, починаючи з родинної, у майбутніх козаків виховувались мужність і хоробрість, військова майстерність (“Береженого Бог береже, а козака шабля стереже”, “Козак не боїться ні хмари, ні грому”, “Гляди, козаче, щоб не взяли татари сидячого”);

7. Прославлялась наука, грамотність (“До булави треба ще й голови”, “Темних, бува, й в козаки не пускають, темними тин підпирають”);

8. Від козаків вимагалось бути витривалими й загартованими в суворих козацьких буднях (“Терпи, козак, отаманом будеш”, “Хліб та вода, то козацька їда”, “Козак з біди не заплаче”, “Хто любить піч, тому ворог Січ”);

9. В історію ввійшли приповідки про козаче життєлюбство, оптимізм (“Життя собаче, зате слава козача”, “На козаку і рогожа пригожа”, “Козаки, як малі діти: дай багато – все з’їдять, дай мало – раді будуть”, “Козацькому роду нема переводу”).

10. Ствердженню правди миролюбства й гостинності («Яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш», «Друга шукай, а найдеш - тримай», «Друзі пізнаються в біді», «Приятелева вода краща ворожого меду», «Не той друг, що лащиться, а той, що печалиться», «З добрим дружи, а лихих стережись».)

11.Одним з основних критеріїв оцінки моральності особистості є здатність до праці («Будеш трудитися - будеш кормитися», «Землю прикрашає сонце, а людину - праця»). 

12.Існує безліч прислів'їв і приказок, у яких містяться коротко сформульовані правила духовного формування особистості: «Нових друзів наживай, старих не забувай», «Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним», «Зобов'язався слова - закріпи ділом».

13.Відповідно до козацької педагогіки вчинки людини визначають її сутність ( «Гідність людини визначають її вчинки»), тому велика увага приділяється викриттю пороків. Поняття «гріх» як порушення релігійних моральних норм дитина засвоює із самого раннього дитинства. Грішити - означає вести порочний спосіб життя. «Лихий чоловік - як хвороба: все запакостить», чоловік - як хвороба: все запакостить», «Не копай другому яму, бо сам у неї впадеш».

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.